Євшан-зілля

Серпень 1, 2011

Хата на Поліссі

Давнє житло поліщуків

Давнє житло поліщуків

Хата — загальнопоширена на території України назва житлової споруди. Поряд із цим терміном на Поліссі побутували назви хижа та халупа.

Давнє Полісся – це край дрімучих лісів, тому віддавна житла тут  споруджували з дерева. Поліська хата протягом великого проміжку часу являла собою наземну одноповерхову споруду і пройшла багатовіковий шлях розвитку від одноподільних до дво-, три- та багатоподільних споруд.

Найдавніша хата поліщуків являла собою одноподільне житло з безпосереднім виходом на вулицю, в одному з кутків якого розташовувався опалювальний пристрій — піч, а в інших — прості та первісно нерухомі меблі: піл (своєрідний дощаний топчан) для спання, стіл, лави, полиця для посуду. Цей тип житла був характерним до початку XII ст.

Поодинокі зразки такого житла можна було ще побачити в 90-х роках XX ст. на Західному та Центральному Поліссі.

Починаючи з XII ст. на Поліссі з’являються сіни (хороми) — спочатку примітивні, зведені з приставлених до стіни жердок, вкриті дерном чи шаром трави, а пізніше — капітальні. Сіни були холодним неопалюваним приміщенням, які служили для зберігання теплого верхнього одягу, взуття, звільнення від вуличного пилу і бруду та для збереження тепла в домі.

Бурхливий розвиток орного землеробства, зростання виробничої функції житла наприкінці ХІХ – на початку XX ст. призвів до виникнення триподільної хати. На Поліссі цей класичний тип українського житла мав

Схема триподільної хати

Схема триподільної хати

розташовані по центру сіни  та розташовані по обидва боки від них житлову кімнату та підсобне приміщення для зберігання продуктів харчування, дрібного реманенту та сезонного одягу (комору, кліть).

Подальше ускладнення плану хати йшло через виокремлення в сінях комори (комірки, комірчини, кліті, чулана, кладовки), а в житловому приміщенні – кухні (боковки, ванькіри, алькіру, хатчини). Крім комори, в сінях виділяли приміщення, яке використовували замість льоху (стебку, стьобку), оскільки високі ґрунтові води заважали копанню глибоких льохів. Аби при мілкому заглибленні в ґрунт корнеплоди не промерзали, стебки обігрівали жаровнями з розпеченим вугіллям.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. на Поліссі починають поширюватися будинки з двома житловими кімнатами, одна з яких була основною, а друга використовувалось як святкова. Характерним був тип планування “дві хати підряд” визначальною рисою якого є те, що друга хата створювалась шляхом добудови до трикамерного житла спеціального приміщення. Таким чином, обидва житлові приміщення розміщувались по один бік сіней.

Інтер’єр

Піч. Полісся

Поліська піч

Найважливішим елементом інтер’єру житлового приміщення наших предків був опалювальний пристрій — вариста піч. Вона розвинулася з відкритого вогнища, яке пройшло в своїй еволюції низку етапів. Вариста піч — основний опалювальний пристрій українського народного житла — розташовувалася в передньому куті хати справа від дверей біля напільної та сінешньої стін. Вона ефективно обігрівала житлове приміщення і відкривала широкі можливості для термічної обробки їжі — печіння, варіння, тушкування, сушіння. Крім того, на печі спали діти та найстарші члени сім’ї. Піч займала приблизно четверту частину житлового приміщення і завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей. Її устя було повернуте до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, червоний або божий кут, святий вугол, божній кут), де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками (божниками), обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку.

Під іконами уздовж бічної (причілкової) стіни ставили стіл. Біля столу попід тильною (задньою, запічною, напільною, примісткою) стіною розміщували довгу дерев’яну лаву, а з зовнішнього боку — маленький переносний ослінчик. Збоку від столу знаходилася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев’яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки печі (піл, приміст). Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. Спальне місце (палаті) іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін наглухо встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами (веретами, коцами), а в заможних сім’ях — килимами. В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували дерев’яні полички або невеличку шафу (мисник, мисничок, судень) для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі — полицю для хатнього начиння та хліба (хлібну полицю).

Система відведення диму також пройшла еволюцію від “курної” (опалення “по-чорному”) до “півкурної” і нарешті до опалення “по-білому”. При курному опаленні піч не була обладнана димозбірником (комином), і дим під час опалення йшов просто в кімнату, а звідти — крізь спеціальний отвір із засувкою (димник) у стелі (димник), або прочинені двері у сіни, виходив назовні. При “півкурному” опаленні над устям печі прилаштовували димозбірник. Він відводив дим крізь отвір у сінешній стіні (каглу) або у стелі в сіни або на горище. І, нарешті, опалення “по-білому” полягало в тому, що дим за допомогою димозбірника і комина (влаштованого в сінях або на горищі) повністю усувався з хати. Поліська піч мала комин у формі зрізаної піраміди — у вигляді вільно нависаючого над припічком або спертого на стовпчики коша. Основу печі (опічки) найчастіше робили з глиносоломи або ж з дерева, пізніше — з цегли. На Поліссі “курне” опалення було ще в першій половині XX ст.

Поліщуки майже до 20-х років XX ст. продовжували користуватися такими архаїчними освітлювальними пристроями, як посвіт, лучник, світак, світоч, світильник, светло, лучина, які встановлювали біля вікна проти печі. Зі стелі, в якій залишали отвір, над посвітом спускали трубу (комин, посвітиш комин, світильний комин), зроблену із хмизу або полотняного мішка, обмазаних глиною. Своєрідності поліському інтер’єру надавала ціла система жердок (на більшості території України їх було лише одна — дві). Це поздовжні й поперечні жердки-полиці (гряди, бальки); жердка-перекладина (пересувка, косуля) для плетіння постолів, личаків, рогож; жердка для підвішування кросен ткацького верстата (грядка); жердка-сушилка біля печі (балічка, біло) та повсюдно поширені жердки-вішалки над спальним місцем.

Традиційна поліська хата мала, як правило, не менше трьох вікон: у чільній стіні — двоє навпроти печі (перепічні) та третє навпроти столу (застільне, покутне). Робили й маленьке віконце у причілковій стіні (запічне). В курних хатах Полісся майже

Хата з села Дідковичі Коростенського р-ну Житомирської області

Хата з села Дідковичі Коростенського р-ну Житомирської області

до початку XX ст. зберігалися так звані волокові вікна, що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіні, які закривалися дерев’яними засувками — волоками.

Попри всю ощадливість у використанні житлової площі селяни виявляли і естетичний смак. Усі меблі – ліжко, мисник, скриня, стіл, навіть жердка для одягу – мали, крім утилітарного, ще й інше призначення. Вони повинні були прикрашати кімнату. Тому їх, як правило, оздоблювали різьбою чи розписом. Таким чином інтер’єр хати набував гармонійності й досконалості з господарського, архітектурного та естетичного огляду. Водночас завдяки своїй багатогранності, скупості речей і предметів він з дивовижною чіткістю виявляв людську сутність, особливість господаря, його звички.

Стіни

Зрубна конструкція стіни

Зрубна конструкція стіни

На Поліссі застосовували зрубну конструкцію стін. Конструкційною основою зрубних будівель є стіни з горизонтально викладених колод, брусів, півкругляків, з’єднаних на кутах врубками. Кожен ряд називається “вінцем”.

Вінці зрубів завжди були майже однакової товщини, крім підвалин, для яких використовувалося грубе дерево, переважно дуб. Довжина зрубів досягала 5 м. Зрубні будівлі зводилися з окремих квадратних коробок – клітей.

Стіни з обох боків обмазували глиною та білили. Для кращого прилягання обмазки її накладали на забиті у стіни дерев’яні кілки (клинці, тиблі). У XX ст. замість тиблів почали набивати металевими цвяхами дерев’яні планки або дранку (решетівку).

Декоративно-художнє оздоблення хати обмежувалися частковою побілкою або обмазкою глиною, до того ж лише житлової частини хати. Здавна люди вірили, що тільки розмальована хата може бути надійним захистом від різних лих. Червоною смугою вище долівки обводили стіни. Створене таким чином замкнене коло повинно було боронити від “нечистої сили”. Магічне значення мали і настінні розписи. Селяни вірили, що різноманітні барвисті зображення, орнаменти можуть привернути увагу лихої сили, яка не чіпатиме людей.

Долівка та стеля

Долівка (земля) у житлі найчастіше була глиняною. З другої половини XIX ст. заможні верстви селянства клали дерев’яну підлогу. Іноді в давніх житлах вона була комбінованою: біля печі — глиняна, а на решті житлової площі — дерев’яна.

Стеля підтримувалася поздовжніми або поперечними балками — сволоками (трагарях) чи їх комбінації. На них укладали різного роду настил (із горбилів, дощок, пруття, переплетеного глиносолом’яними перевеслами, тощо), що сприяло утепленню житла. Лише у поліському житлі збереглися поодинокі випадки влаштування таких архаїчних форм стелі, як трикутна, трапецієподібна та напівкругла (горбата стеля). Стелю, як правило, завжди білили, залишаючи небіленими іноді лише сволоки. Повністю небілена стеля побутувала лише у західних районах Полісся. На Поліссі побутували також архаїчні житла зі зрубною трикутною або трапецієвидною (“горбатою”) стелею.

Дах

Конструкція даху "накотом"

Конструкція даху "накотом"

Конструкція даху "на стільцях"

Конструкція даху "на стільцях"

Для Полісся характерний двосхилий дерев’яний дах, споруджений за кількома варіантами: “накотом” (зрубне перекриття), “на стільцях” (пристосування у формі стільця, що підтримує дах), на сохах (стовпах, які підтримують сволок і весь дах). З XIX ст. найпоширенішим став дах на кроквах.  Основним покрівельним матеріалом слугувало дерево (плахи, дрань, гонт).

Література 

  1. Українське народознавство: Навч. Посібник / За ред.. С. П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчіва.— Львів: Фенікс, 1994. — 608 с.
  2. Українська минувщина: Ілюстрований етнографічний довідник. – К.: Либідь, 1993.
  3. Етнографія України: Підручн. / За ред. С.А. Макарчука. – Львів: Світ, 2004.
  4. Українська минувшина: Ілюстрований етногрічний довідник / За редакцією А. Пономарьова. – Київ, 1993.
  5. http://uk.wikipedia.org/.

Напиши коментар »

Коментарів поки що немає.

RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

Створити безкоштовний сайт або блог на WordPress.com.

%d блогерам подобається це: