Євшан-зілля

Вересень 4, 2011

Мальовнича прадавня Чорнобильщина

Чорнобильщина

Чорнобильщина

Зараз, коли ми говоримо про Чорнобиль, то в голові одразу виникає абревіатура “ЧАЕС”, слова “трагедія”, “радіація”, “ліквідація”, “жертви”, уява малює дивної форми свинцевий саркофаг і пусті покинуті в паніці будівлі…

А для моєї прабабусі Наді то був рідний край. Родина Андросенків споконвіку жила там, у селі Варовичі Поліського району Київської області. Мама школяркою, потім студенткою, їздила до бабусі на літні канікули. Востаннє була там у 1985-му році на незабутньому поліському весіллі. Заході, сповненому етнічної обрядовості, притаманної лиш тому краєві.

Адже своєрідність Українського Полісся зафіксована вже в давніх українських літописах. В Іпатіївському літописі від року 1274 написано, що князь Мстислав “ішов був од [города] Копиля, пустошачи по Поліссі” . А ще раніше, на весні 1235 р., князь Данило Романович саме “лісовою стороною”, тобто Поліссям, повертався назад в Галичину після не зовсім вдалого походу на Чернігів .

Полісся – це ліси осиново-вільхово-грабові та дубини широколисті, інколи помережені сосною, смерекою чи модриною, повні грибів. Полісся – це величезні чагарникові зарості, а, насамперед, великі водно-болотні угіддя, осердям яких виступає Прип’ять з численними притоками, а також Німан, Дніпро і Десна.

Прип’ять – центр українського Полісся, а не місто-привід, як ми його знаємо тепер.

Вже у давні часи саме тут селилися праукраїнські племена: північні гілки полян, сіверян, древлян, волинян, дреговичів, які контактували з кривичами і які вважаються предками сучасних білорусів. Поліщуків також вважають нащадками давнього скіфо-слов’янського племені будинів.

Народ працьовитий, рішучий, стрімкий. Сама природа вказала поліщуку шляхи для його невтомної діяльності, зробила його скотарем, землеробом, мисливцем, рибалкою, навчила, як долати труднощі. Поліщук розвився як дитя природи, відданий заповітам, звичаям, моралі своїх предків, і залежно від способів господарювання.

Саме поліщуки зберегли чимало архетипових українських рис: патріархальний склад великої сім’ї, передання спадщини по смерті батька старшому із синів. Хата, зберігаючи загальноукраїнські риси по схемі: хата-сіни, хата-комора, сіни-хата, зберігала архаїзм у побудові, тобто робилася з великих небілених колод, вкривалася дахом накатом, дуже часто опалювалася по-чорному.

Хати були курні, але просторі, тут жила вся сім’я. Посередині хати стояла величезна піч. У світлиці – велика дерев’яна лежанка, великий стіл, лавки впродовж усієї стіни, під стелею широка полиця, на якій сушать гніт.

До речі, прекрасні зразки цієї культури, включаючи хату понад 500-річної давності, зберегли в Музеї народної архітектури і побуту у Пирогово, що під Києвом.

Слід мати на увазі, що українці басейну Прип’яті не завжди називають себе поліщуками, а інколи вживають етноніми полісяни, підлісяни. З історичних джерел відомо, що вздовж течії річки Прип’ять близько 3,5 тисячі років тому пролягав північний кордон так званої Східно-тшинецької культури. З нею більшість сучасних археологів і лінгвістів пов’язує появу праслов’янського етносу.

На цій території найповніше збереглися давні традиції української культурної спадщини, які в інших регіонах зникли. Тут можна віднайти лісові борті – гніздування бджіл у природних дуплах дерев.

Саме на Поліссі було віднайдено аналоги давньоруських билин, які увійшли в історію культури по записах на Новгородській землі, але саме тут вони збереглись у своїй давньоукраїнській автентичності.

На Поліссі ще й донині існують дохристиянські обряди «водіння куста», «проводів русалок» – своєрідне вшанування пращурів на Зелені свята. У деяких селах Поліського району на Київщині побутує звичай «збирати росу» на весняного Юрія, закликати перелітних птахів і весну, виставляти одноденне полотно, яке вішають на символічному хресті (фігурі), що оберігає від природних катаклізмів. І ось такому заповідному місцю України чорнобильська трагедія завдала непоправного лиха.

Полісся стало епіцентром найбільшого в світі радіаційного забруднення. Зникли десятки сіл і містечок, їх бульдозерами загорнули у котловани. Виникла мертва зона, де обривається етнокультурний зв’язок.

На Чорнобильщині працює історико-культурологічна експедиція, яку очолює Ростислав Омеляшко, головний спеціаліст з питань культурології управління освіти і науки Міністерства надзвичайних ситуацій України. А ще його називають чорнобильським Яворницьким, саме з цією експедицією їздить Ліна Костенко.

Із 1993 року почалася інвентаризація нерухомих пам’яток історії та культури Полісся, оглянуто понад 500 населених пунктів, обліковано понад 100 пам’яток. Загалом це нове явище в наш час – етнографічна робота в екстремальних умовах, зокрема в зоні відчуження.

Саме ж містечко Чорнобиль має давню історію. Перша літописна згадка про місто відноситься до 1193 року. Чонобиль нагадує Київ у мініатюрі. Є гора, історичний Поділ, два узвози, що ведуть до нього, і широка річка Прип’ять. І ось на цій кручі три роки тому був виявлений Чорнобиль ХІ-ХІІ століть. Як свідчать археологічні знахідки, в ХІ столітті це ще було сільське поселення, потім воно горіло. А вже в ХІІ столітті – яскраво виражене місто, дружинний форпост, який контролював устя Прип’яті.

У Чорнобилі проводяться археологічні розкопки. Там багато роботи, бо потрібно розкопати ціле городище. Сумний парадокс: якби не катастрофа, можливо, середньовічного Чорнобиля ніхто ніколи б не знайшов, бо там були городи, сади. А хіба віддасть добрий поліський господар свій сад-город на розкопування археологам…

Так оживає історія у мертвих селах. На світлинах фотомайстрів, таких як Ірина Літічевська та Олександр Лепетун, бачимо ті мертві села й місто енергетиків Прип’ять, бачимо людей, які працюють на ЧАЕС, могильники забрудненої техніки, контрастні пейзажі, ліси – обгорілі й зелені, крізь які вже не пройти, лозунг «Плани партії – плани народу», побутові сценки, вихоплені з нинішнього життя: піч, глиняні глечики, дві кішечки, що гріються на сонці – улюбленці баби Олени, задумлива баба Дуня, коні Пржевальського.

Прекрасна земля спустошена, покинуті, зарослі деревами хати, всюди хащі, нема вулиць, «вовчі ями» криниць, замасковані височезною травою. Жителі в селах. Їх небагато: в одному селі – 30, в інших – 5 чи 6 осіб. Переважно це старі люди, молоді зовсім нема. В Чорнобилі є 8-річна дівчинка, що там народилася…

У Прип’ятському будинку культури на підлозі розкидані книжки, ноти, все обдерто – відчувається, тут побували мародери: в куточку гіркою стоять мармурові облицювальні плитки. Хтось їх приготував вивезти, та втік. На стіні прип’ятської пошти фарбою зроблено малюнки. Із часом вони пошерхли, пригасли і стали схожі на фрески.

На вулицях, відкриті поштові скриньки, які вже ніколи не дочекаються листів, газет. Приміщення пошти, перукарня, аптека, написи на будинках: «Ленін – наш вождь!», «Плани ХІІ п’ятирічки – в дію!»

На ЧАЕС заглушений блок управління реактором. Його контролюють працівники атомної станції. У Чорнобилі побудували лікарню для обслуговуючого персоналу, робота там надзвичайно небезпечна. Але люди йдуть добровільно туди працювати, наражаючись на небезпеку. Вони кажуть, що хтось повинен там бути ..прикривати нас із вами. В тому районі нема іншої роботи. Їм ще й зарплату на кілька місяців затримують…

Чорнобильщина нині – це оселя людей від 70 років і старших. Вражає їхня доброта, привітність. Живуть вони скромно, харчуються тим, що виростили. Один раз на тиждень за графіком до них приїжджає автолавка. Крім того, ще приватник приймає замовлення, дає товари в борг. Люди можуть поїхати до Свято-Іллінського храму в Чорнобиль чи побувати на базарі в Іванкові.

Народ наш добрий, швидко забуває зло. Поліщуки не озлобилися ні на кого через цю біду. Дуже жалкують, що таке лихо їх спіткало, але вони не кричать, нікого не проклинають. Так як і всюди в Українських селах, перед Великоднем, жінки білять хатки, пораються на городах, чоловіки вигрібають сміття, чистять стайні.

Як от у Новошепеличах подружжя Ображеїв – дід Сава Гаврилович і баба Олена Дорофіївна. Вони живуть у десятикілометровій зоні, але якщо йти навпростець, то до реактора всього три кілометри. Три доби пішки добиралася ця родина (був ще живий син), долаючи колючий дріт і оминаючи засідки охоронців.

Олені Дорофіївні 82 роки, вона дуже гарно вишиває, причому без окулярів. Дід Савка, невеликого росточку, дуже роботящий. Ображеї тримають курей, поросят: двох їм подарував Ющенко, коли туди приїжджав.

Дід Савка «приватизував» п’ять хат: в одній сіно тримає, в другій майструє, в третій городину тримає, а в решті зберігається різний реманент. Збирає у лісі гриби, ягоди, в річці ловить рибу. На прив’язі в річці тримав сома.

Ось так людська сутність і природа бере своє над радіацією. В причонобильських лісах розвелося чимало всілякої дичини – лисиць, вовків, лосів, кабанів. Одного дикого кабанчика тримали на ЧАЕС, він, як собачка, за людьми бігав, тепер його відвезли до лісу.

Ось я і плекаю мрію побувати на малій поліській батьківщині, у селі Варовичі, котре виключене з облікових даних рішенням Київської обласної ради, у зв`язку з переселенням жителів. Як і 160 сіл і міст, що входять до так званої зони відчуження, обов’язкового відселення.

Але ж живуть там люди. Може й Андросенків у Варовичах знайду…

 

Посилання: http://justus.com.ua/articles/2007/11/23/570/

Напиши коментар »

Коментарів поки що немає.

RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

Блог на WordPress.com .

%d блогерам подобається це: